12 кримінальних справ завів Слідчий комітет Білорусі проти громадян своєї країни за участь в бойових діях в Донбасі. За словами глави білоруського МВС Ігоря Шуневича, в загальному списку передбачуваних учасників у військових операціях – близько сотні людей.

Троє білорусів – Дмитро Палойка з Барановичів, позивний Док з Гомеля і Дмитро з Мінська, який вже кілька років живе у Києві, розповіли НВ про допити КДБ, відсутність документів і можливості коли-небудь повернутися в Білорусь.

Дмитро Палойка, Барановичі, Брестська область. В минулому – доброволець батальйону Донбас

Я з Барановичів. У Білорусі був активістом, до мене застосовували політичні репресії.

Навесні 2014 року працював у Росії, був там у відрядженні. По телевізору побачив, як в Україні відбувається переворот, влада переходить до народу. Потім – як Путін захопив Крим. Для мене стало зрозуміло, що починається війна. Я звільнився з роботи і приїхав до Білорусі. Якраз почалася війна на Донбасі, події в Одесі…

В Україні дзвонив у військкомати – не брали, сказали, що лише громадяни України. А потім Семен Семенченко написав, що набирає в батальйон Донбас. І все, я поїхав. Це складно описати одним реченням, чому. По-перше, проти агресора. Я вважав, що Україна для мене – рідний народ, я не бачив між нами великих розбіжностей. Мені подобається український народ, українська мова. Допомогти українському народу і зберегти цілісність країни.

Чи розумів я тоді, на що йду, і що в Білорусі буде така реакція на це? Якщо чесно, ні. Я навіть не думав, що повернуся. Думав, що загину.

Чи розумів я тоді, на що йду, і що в Білорусі буде така реакція на це? Якщо чесно, ні. Я навіть не думав, що повернуся. Думав, що загину

Після тренувань у Нових Петрівцях зайшли в Ізюм – на початку липня, українські війська оточили Слав’янськ, наше завдання було зачистити Миколаївку, Слав’янський район. Звідти відразу направили в Артемівськ, там були дрібні бої та спецоперації, відновлення блокпостів. Потім був штурм Попасної, де мене поранили в кисть лівої руки. Потім нас кинули на Лисичанськ. Тобто, була зачистка околиць Донецька. Всі тоді думали, що будемо входити в Донецьк. Але, чомусь, кинули на Іловайськ. Коли наші пішли туди, я як раз поїхав додому в Білорусь.

Перед цим, у Кураховому [Донецька область], я познайомився з дівчиною, її звали Віта. На кордоні треба було виїхати, щоб не було якихось штрафних санкцій. На українському кордоні були питання, але були і докази, що я брав участь в АТО. Мене пропустили, було все нормально. Потім я знову їздив у Курахове до Віти – ми вже думали розписатися.

У мене в Білорусі було дві квартири. Одна, в якій я жив, другу купив, коли поїхав на заробітки в Росію. Я давав оголошення про продаж квартири – щоб виїхати в Україну. Мені через пошту написали, що згодні її придбати, мовляв, приїжджай. Я приїхав, і мене відразу з поїзда і забрали: КДБ, міліція. Посадили, допитували про білорусів в АТО. Я їм так і сказав, що в Україні познайомився з дівчиною, їздив до неї. Сказали, що, якщо вона приїде в Білорусь, вони її заарештують, щоб ми не одружувалися. Мене поставили на профілактичний облік в КДБ – заборона виїзду за кордон, щось ще. Потім я дізнався, що така заборона або дається людям, що володіють секретами, або працівникам КДБ. Заборона на чотири місяці, потім знімали.

Дружина мого брата здавала мене в КДБ, не приховуючи

Тоді Віта таки вирішила приїхати. Я зустрічав її з відеокамерою, щоб, не дай Бог, в разі чого міг зняти. Ми розписалися таємно за три дні – в КГБ цього не знали. Але коли я її відправляв назад, ми вже були чоловік і дружина. У поїзді до неї підсів мужик, і давай їй пропонувати якісь медикаменти – наркотики, щоб вона комусь їх в Україні передала. Вона каже, мовляв, що там, наркотики? Не вистачало ще. До тих, хто з Донецької області, на кордоні ставлення інше, можуть перевірити.

Вже пізніше мені повідомили, що з мене зняли заборону про виїзд за кордон. Але, кажуть, папір ми тобі потім дамо. Почали розпитувати, що я збираюся робити, куди буду їхати на травневі свята – це як раз був квітень.

Дружина мого брата здавала мене в КДБ, не приховуючи. У нас була трикімнатна квартира, яка дісталася мені від батька. У нас з братом різні батьки. У мене було дві кімнати там, а у нього – одна. Зараз я поїхав, а вона користується квартирою.

Щодо цих дванадцяти кримінальних справ, думаю, в списки внесли тих, хто виступав по телевізору, в соцмережах, давав коментарі в газети. Тим, хто поїхав воювати на Донбас, у Білорусі пред’являють вбивство іноземних громадян. Тому що росіяни – іноземні громадяни, а якщо найманство, то ще треба довести, що поїхали воювати за гроші.

Найцікавіше, що справи передали у Слідчий Комітет Росії. Тобто, якщо ці люди приїдуть в РФ, їх там теж заарештують. Я з хлопцями служив у батальйоні Донбас, а в Росії це – терористична організація. Всі, хто там служив – терористи.

На боці “ДНР” і “ЛНР” теж воюють. Були докази, наприклад, що туди їдуть білоруські міліціонери. Не знаю, у відпустці вони, чи як. Їдуть хлопці з сіл, у яких, напевно, в житті нічого не вийшло. А там їм пообіцяли будинок, землю чи ще щось – не знаю, які саме у них мотивації. Я так розумію, тільки отримати. Коли ми брали їх (сепаратистів) в полон – звичайно, зарплати у них непогані. За гроші їдуть, так. Знаходили вбитих зі зброєю, у них в рюкзаках були білоруські товари – наприклад, сигарети.

Позивний Док, в минулому – доброволець батальйону Донбас, боєць Тактичної Групи Білорусь

На батьківщині я вчився на програміста. Потім [в Україні] почався Майдан. Я дивився на події з проукраїнської точки зору, розумів, що антипатріотичная диктатура – це зло.

Пізніше, коли вже почалася війна з Росією, я побачив запрошення Семена Семенченко записуватися в його батальйон Донбас. Трохи подумав і вирішив, що якщо не поїду боротися з Росією, то потім мені буде банально соромно. Купив квиток на поїзд і вже незабаром був в розташуванні батальйону. На сам Майдан я тоді не потрапив. В Україну приїхав у травні 2014.

За нашими підрахунками, на боці українців у Донбасі воює від 100 до 200 осіб, але це дуже приблизні цифри. Багато хто приховуює своє громадянство, з кимсь банально фізично не познайомишся – фронт чотири сотні кілометрів.

У РБ офіційно стоять російські війська. Навіть якщо владу повалити, вони відразу ж провернуть те ж, що в Україні. Тільки до України ще доїхати треба було, а в Білорусі – з найближчого російського полігону доїхати або долетіти до Мінська

Тут живеться більш-менш стерпно, українці допомагають. На батьківщині хто як сприймає: особисто я з сім’єю не надто спілкуюся, щоб зайвий раз чекісти не турбували. Їх іноді викликали на неофіційні допити в КДБ, у деяких хлопців літніх батьків тягають на офіційні допити за надуманими звинуваченнями. Але періодично надсилають звісточки, мовляв, “можемо почати пресувати їх будь-якої миті, тому давайте-но, приїжджайте”.

Повернутися вийде хіба що у в’язницю – вже не один раз це влада обіцяла.

Чи вийде у Білорусі колись такий сценарій, як з українським Майданом? У РБ офіційно стоять російські війська. Навіть якщо владу повалити, вони відразу ж провернуть те ж, що в Україні. Тільки до України ще доїхати треба було, а в Білорусі – з найближчого російського полігону доїхати або долетіти до Мінська.

Думаю, після початку війни Росії з Україною [президент Білорусі Олександр] Лукашенко почав уважніше придивлятися до РФ. Але особливо він нічого зробити не може, бо у владі він лише завдяки Кремлю.

Лукашенко підтримує риторику, мовляв, нібито він миротворець, хоча, насправді, вже й він, і Путін не раз говорили, що їх позиції щодо Україні збігаються. Нібито вони обидва за мир, але всі ми знаємо, що це за “мир”, за який вони виступають у вигляді російських і білоруських “відпускників” в “ДНР”.

За “ДНР/ЛНР”, як я зрозумів, велика частина їде, не приховуючи цього, за гроші, менше – за “русский мир”. Були випадки з відрядженнями.

Дмитро, позивний Лісник, родом з Мінська, колишній доброволець батальйону Донбас

Я з Мінська, але живу в Україні, в Києві, з 2007 року, у мене тут дім, сім’я, дитина. В батальйон Донбас пішов у травні 2014, був там до вересня. Закінчилося це все в Іловайську, звідки я вирвався поранений – отримав два поранення від Граду. Потім, коли з лікарні імені Мечнікова у Дніпропетровську мене привезли у військову частину Національної Гвардії, там сказали: “Забирайтеся геть, ви не оформлені, ми не можемо вас оформити, тому йдіть. Ми не дозволяємо воювати вам далі навіть в такому статусі, як у вас був до цього”.

До війни я мав всі законні підстави отримати українське громадянство, адже моя дружина – українка, є посвідка на проживання. Але я пішов на фронт воювати за цю країну, і на мене завели кримінальну справу в Білорусі. А український президент тепер вимагає привезти з Білорусі довідку про несудимість, щоб я міг отримати громадянство України. У мене є письмова відповідь за підписом [глави АП Бориса] Ложкіна. Крім цього я – людина без документів. Мій білоруський паспорт згорів в Іловайську. У мене залишилася лише копія, нотаріально засвідчена.

Я звертався в міжнародні правозахисні організації. Мені відповідали різне. По-перше, що на сьогоднішній день мені нічого не загрожує. “Ми рятуємо тільки тих, хто лежить десь у лісі, чи кого в камері катують. Якщо щось подібне з вами станеться, тоді будемо рятувати. А поки у нас багато інших важливих проблем”. Друге – що надання громадянства вони вважають суверенним внутрішнім правом держави, і ніяк вплинути на цей процес не можуть і не хочуть. Таке у них правило. Якщо б там щось інше нам не давав – тоді може бути.

Білорусь – військовий союзник Росії. Якщо ми воюємо проти РФ, ми воюємо проти Білорусі. Що зараз робить українська влада. На дворі – 1941 рік. Німецький солдат перебігає на бік радянських військ і каже: “Не люблю фашизм, хочу за комунізм воювати”. Йому кажуть: “Поїдь у Гестапо, привези нам довідку, що у Гестапо до тебе немає претензій”. Те ж саме робить президент України. Він відправляє людей у країну, з якої офіційно йде війна, людей, які офіційно попросили притулку в Україні, в ту країну, де їм загрожує небезпека і від якої вони просять притулку.

На дворі – 1941 рік. Німецький солдат перебігає на бік радянських військ і каже: “Не люблю фашизм, хочу за комунізм воювати”. Йому кажуть: “Поїдь у Гестапо, привези нам довідку, що у Гестапо до тебе немає претензій”. Те ж саме робить президент України

МВС, (так, дуже довго – обіцяли за три дні, а зробили за півтора року), але все, що треба було, зі свого боку виконала. Аваков всім бійцям на міністерському бланку зі своїм підписом і печаткою написав подання. Далі це цілеспрямоване рішення президента – не давати громадянство іноземним добровольцям. Він спустив це рішення вниз по вертикалі влади. При цьому, щомісяця дає громадянство якимсь дивним людям: [заступник голови Одеської обладміністрації] Марія Гайдар, директор Київстару [Петро Чернишов]. 100 осіб щомісяця отримують громадянство указом президента.

Тим часом, у Білорусі КДБ приходило до мене додому. Турбували маму, лякали її, мені дзвонили. Все тому, що раніше в інтернет потрапили списки всіх, хто був у батальйоні Донбас, і там все: прописка, громадянство, до якого військкомату приписаний. Вони досі, півтора року, лежать в інтернеті і нікого це не хвилює. Я абсолютно точно знаю, що є в списку серед цих дванадцяти осіб, на яких заведено справу. Але я фізично не був в Білорусі три роки.

Джерело: nv.ua